Скачать все книги автора Артем Чех
«Рожеві сиропи» – нова книжка Артема Чеха. Передусім, це однойменна повість, у якій автор познайомить своїх читачів із надзвичайними персонажами та їхніми феноменальними здібностями. На вас чекатимуть фантастичні пригоди, в які потрапляють герої книжки, подорожі в часі і просторі, чудернацькі винаходи та вічні питання честі, добра і справедливості. Також у цій книжці представлено кілька оповідань.
«– …Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш.
Саме такі слова Олексій Борисович Тригоренко почув від Костянтина Гавриловича, головного редактора одного товстенького журналу.
Олексій Борисович уже п'ять років як нічого не писав, але з часу гучної юності залишилось кілька картонних папок з рукописами, які й були віднесені до Костянтина Гавриловича, колишнього приятеля Тригоренка, однокашника та однокурсника…»
«Фашист хотів померти в небі. Фашист… Насправді він ніякий не фашист. Він Ярік. Фашистом його прозвали у школі. Просто у класі хтось помітив, що Яріка цікавлять специфічні речі, такі як Третій рейх або військова амуніція Другої світової, танки, літаки, піхота, бойові нагороди. Невідомо навіть, звідки проросли ноги таких своєрідних інтересів. Навіть сам Ярік навряд чи зміг би відповісти. Так чи інакше, прізвисько Фашист закріпилося за ним міцно і, швидше за все, назавжди. Навіть фізрук називав його не інакше як Фашист…»
Василя Петровича рідко відпускало відчуття холоду. Йому завжди зимно. Так було в девяності, коли дуло з усіх щілин. Задувало з-під плінтусів, з-під віконних рам, крізь замкову шпарину… А вулицею ходили напівлюди, напівмертвяки…
«Його смерть ні для кого не була несподіванкою. Всі вже давно чекали, що, можливо, не шановний, але все ж таки Анатолій Іванович помре. І от він помер…»
«В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок…»
«Моя любов почалася у третьому класі. Я любив Іру Іванченко. Хоча ні, не я. Ми. У мене був друг Костя Коберідзе. Хороший, справжній, чесний і сильний товариш. Такого можна було брати у розвідку і бути впевненим у тому, що якщо тебе ранить, то Костік без зайвих слів винесе тебе на своїх дужих грузинських плечах і вприсне тобі протиправцеву сироватку зі своєї власної аптечки…»
«…Мені ніколи не було з ним нудно. Він був охочий до різного роду розповідей. Я йому вірив, адже нічого надзвичайного він не розповідав, лише звичайнісінькі історії з дитинства або курйози, які з ним траплялися. Або анекдоти, учасником яких був його дядя, фермер з Каховки. А ще він не був проти того, аби я жив у його квартирі. Я прибирав – у мене був до цього хист, мив посуд, готував їсти, годував кота, поливав кактус, коментував ЖЖ його коханок…»
…У мене був знайомий – кодер. Чи хакер? Ні, таки кодер. Я не знаю дня, коли б він просидів у своєму продавленому кріслі перед монітором менше дванадцяти годин. Речі у його кімнаті були розташовані таким чином, що з крісла можна було дістати будь-що. …Цей прищавий кодер може за кілька хвилин написати складнючу програму або зробити інтернет-портал – нахатеемеліти, напехепешити, флеш, знову ж таки. Навіть дос. Хоча справа не в тому, що міг мій знайомий кодер, а у тому, що одного разу він закохався.